Новини Стилі Генезис Світлини Сейшен Тріал Велоремонт Оповіданки Велопрорив Фрірайд Бі-Мі-Ікс Залишки

Відпочинок – це не завжди море, ліс, бар чи дискотека. Виявляється, можна відпочивати з серйозними навантаженнями. І при цьому отримувати колосальний заряд емоцій і умиротворення душі. Принаймні так вважає Максим Юхтовський-Шпак. Ось уже кілька років поспіль його душа знаходить спокій у велоподорожах протяжністю в сотні кілометрів. Так було і цього літа. Він не сидів з друзями під під’їздами, витрачаючи час на пустопорожні балачки. Максим не ходив вечорами в пивні бари чи на дискотеки і тим паче не відлежувався вдома на дивані перед телевізором. Цей молодий, сповнений життєвої енергії юнак проїхав цього “сезону” Україною до 2 тисяч кілометрів. А декілька днів тому повернувся з Карпат. Здолавши 250 км, Максим погодився поділитися з нами своїми враженнями.

Цікаво, що наш співрозмовник на зустріч теж приїхав велосипедом. Звідси і перше запитання.

– Максиме, а чи можна тебе побачити без “швидкого коня”?

– Мабуть, ні, – жартома відповів наш пілігрим.

– Повертаючись до твого літнього турне та інших марафонських заїздів, цікаво дізнатися, коли виник задум проводити свій відпочинок саме так?

– На ровері я їжджу з дитинства. Щоправда, коли закінчував школу, то поїздки були обмежені до мінімуму через брак часу. А останніх три роки в цьому плані дещо активізувався. Тепер щоліта намагаюсь побити власний рекорд.

– Який же він сьогодні?

– 1860 км, але цього не досить. Є задум із хлопцями зі Львова відправитись у всеукраїнське турне святими місцями. Ми вже підраховували, що вдень можна легко проїхати 100 км. За три тижні хочемо здолати понад 2 тис. км. Думаю, вийде, аби гарна погода, техніка і здоров’я.

– Не сумніваєшся у своїх силах?

– Якщо чесно, ні. Впевнений у собі, бо це ж не вперше, хоча, звичайно, все в руках Божих: не дасть здоров’я – нікуди не поїду.

– Будучи чесним з самим собою, скажи, чи не спадала тобі думка: от дарма трудив ноги, краще б відлежався на дивані, поспав?

– З такими думками можна все життя проспати, а мені так не хочеться. Я, мабуть, трішечки авантюрист, тому просто лежати і нічого не робити не зміг би. Чесно кажучи, не можу дочекатися наступного літа, аби знову вирушити в мандри.

– Що нового взяв для себе з цьогорічної подорожі?

– Найперше, багато нових знайомих. Побувавши у всеукраїнському православному молодіжному таборі на козацьких могилах, що під Берестечком, мав можливість контактувати з такими ж, як і я, авантюристами. З ними й домовився про подорож святими місцями. А ще закохався в Україну. Я і до того знав про її красу і неповторність, але це все було з побаченого по телевізору чи розповідей. Нині ж, подорожуючи різними куточками батьківщини, приходжу до висновку, що про красу України не розкажеш звичайними словами. Також у дорозі мав час роздумувати про своє життя, мету і призначення мого перебування тут, на землі.

– Максиме, розкажи про своє захоплення вокалом.

– Чесно кажучи, ніколи б не подумав, що так захоплюся співом. Мабуть, якби батьки не віддали мене в музичну школу, нічого б не було... Нині ж маю музичну освіту: два роки фортепіано і майже п’ять років гри на гобої. Правда, був період затишшя у моєму музичному поступі. Але, приїхавши до Чехії на роботу, почав ходити з тіткою у церковний хор, де пережив нове, неймовірне захоплення співом. Мене настільки переповнювало, що я, незважаючи на втому після робочого дня, біг на співанки. Я ніби відчув глибину православного звучання. Ця глибина не тільки у змісті антифонів і кондаків, а й у самій мелодії. Я вперше побачив, як без музичних інструментів, одним лише голосом можна передати все: біль, тривогу, радість і печаль. Словом ,там співають не уста, а сама душа.

– А де співаєш зараз?

– Слава Богу, маю можливість виточувати свою майстерність поруч з професіоналами хору, що співає у костелі верховних апостолів Петра і Павла. Серед них люди з вищою музичною освітою і власне викладачі училищ та консерваторій. Приходячи на службу Божу, співаю у Свято-Троїцькому кафедральному соборі, в нижньому Преображенському храмі.

– Чи маєш плани щодо співочого майбутнього?

– Дуже хочу вступити до музичного училища. А для цього потрібно працювати над собою. Навряд чи стану композитором, але й співати абияк не хочу. У мене такий життєвий принцип: коли за щось берешся, то роби, як належить.

– Цікаво, яким малює своє життя авантюрист Максим: білим чи чорним?

– Звичайно, білим, і кажу це не для того, аби здатися таким собі американським оптимістом, а тому, що так воно і є. Так, у моєму житті бувають чорні ямки, але маю тверде переконання, що вони більш корисні для мене, ніж шкідливі. Не уявляю свого життя постійно райдужним. Мої проблеми допомагають мені краще цінувати те, що маю. Вірю, що мені посилається те, на що я заслуговую, і це нормально та справедливо. Хочу більш-менш правильно жити. Бо мене постійно переслідує відчуття, що я роблю щось не так. Навіть помітив за собою комплекси.

– І насамкінець, з чим у житті ти не можеш змиритися? Побудуй на цьому побажання для читачів газети “Аверс-прес”.

– Мені не подобається, коли бачу, як молодь не вміє нормально, з користю для себе, жити. Чесно кажучи, мені їх шкода. Хоча намагаюся не надто звертати увагу на когось, аби не осуджувати. Постійно вчуся розуміти людей, які мене оточують. Бо ж осуд – це важка вада душі, яка не має собі виправдання. Тим паче, що у мене самого є багато проблем, з якими потрібно боротися. І взагалі, варто намагатися вірити у щось світле, добре і прекрасне. Потрібно, починаючи з себе, вчитися любити ближніх. Я розумію, що це важко, а деколи й нездійсненно, але намагатися варто. Бо ж ми усі люди, а це багато про що говорить.