Новини Стилі Генезис Світлини Сейшен Тріал Велоремонт Оповіданки Велопрорив Фрірайд Бі-Мі-Ікс Залишки

Але як воно було.

Домовились ми із Сергієм, що стартуємо о шостій ранку від "Лучеська". О пів на шосту має бути "контрольний" дзвоник, що він вже виїхав. Тоді я також вирушаю і ми обидва наближуємося до початку дистанції.

Ха! 5:35. Тиша. Дзвоню сам. Він каже, що тільки збирається снідати. 5:50. Знову дзвоню - він тільки збираться виїжджати. Трохи почекал (йому довше добиратись) і також поїхав. Чекал хвилин десять. Нарешті на мосту замаячив знаймий сілует. Я, наївний, гадав, що ми одразу ж і поїдемо, а він став накачувати колеса. Капець! Далі з'ясувалось, що максимальна передача в нього не вмикається, якісь проблеми із передньою перекидкою. Цікаво, то людина підготувалась до поїздки?!

Проте стартували. Перші кілометрів сорок йшли досить непогано, хоча час від часу я обертався назад і бачив Сергія десь на горизонті. Дивно, адже швидкість була невисока - десь до 20-23 км/год. Згодом після Цумані розпочалися гірки, а з ними й усілякі приколи. На спусках він не хтів прискорюватись, мотивуючи це тим, що їхати ще довго (хіба ж то довго - якихось 20 кілометрів?). Вгору майже заповзав. Згоден, крутити педалі вгору було важко і мені, я ж не є професіональним гонщиком, учасником "Тур де Франс", "Вуельти" чи "Жиро д'Італія" :) Але згори... Це ж просто кайф - летіти під 45 км/год трасою, коли вітер свище у вухах, а з боків проносяться кущі, дерева, хати... Окрім естетичної насолоди є і практичний зиск: після такого спуску наступний підйом можна наполовину здолати за інерцією (хоча, то дуже залежить від його крутизни і довжини).

Я сподівався, що дорогою можна буде позагоряти, незважаючи на синоптичні попередження про дощ. Зранку сонце виглядувало з-за хмар, здавалося, все буде нормально. Але вже до восьмої сонце пірнуло у хмари й уперто не бажало витрачати на нас ультрафіолет :) Може, то й добре, адже вчені-дерматологи стверджують, що в такому разі шкіра надовше залишиться молодою і пружньою :)

Шлях до Рівного потягнув на три з половиною години. На в'їзді до міста натрапили на тролейбусну лінію (як у нас в Гаразджі), вона кілометрів п'ять вела нас від завода "РівнеАзот" до міста. На заводом височила здоровезна труба. З неї у повітря лізла страшна чорна хмара...

Але ось ми вже й у самому місті. Воно зустрічає нас довгою прямою дорогою, обабіч котрої розташувались казарми, штаби та інша військова атрибутика. До центру діставалися півгодини. Їхали довгими й сірими вулицями. Мало що запам'яталось. Хіба що телефон з двокілограмовою трубкою на ланцюгу, певно, щоб не вкрали. А ще катались підземним переходом. Весело. В нас такого немає. Проте Луцьк набагато гарніший. Знайшли ринок і дратували покупців своїми маневрами. Я десь знайшов палатку і підписався за визнання вояків УПА на державному рівні. Натрапили на веломагазин, там був цікавий байк за 5000 грн з таким переднім амортизатором, що будь-який кросовий мотоцикл просто відпочиває :)

Потім вирішили щось зжерти, бо вже треба було. Поіхали шукати літню кафешку, але нічого не могли віднайти. Багато з них відчинялися об одинадцятій, а ті, що вже працювали, могли запропонувати лишень пиво та кока-колу з чипсами. Ми бажали щсь більш поживне. Тому заїхали до магазинчика. Купили хліба (досить дорогий, певно, порізка і упаковка тут коштує дорожче), кефіру, плавлених сирків, оселедців, кілька кексів, бананів, арахісу... Всілися просто на вулиці біля цирюльні і напхалися до стану, коли хочеться лягти на м'яку перину та похропіти трохи :) Вже мостилися на траві, але відсутність сонце змусила-таки вилізти на "залізних друзяк". І знов поїхали ми по Рівному вздовж і впоперек у пошуках чогось цікавенького. Таки знайшли.

Біля кінопалацу "Україна" було дві тусовки. Одна скупчилась біля брейкерів, що крутилися на головах, а інша оточила тріалістів. Звісно, ми приєднались до другої. Я сам колись намагався тріалити, цілком зрозуміло чому ми обрали саме цю. Доречі! Якраз був День Молоді, тому в центрі й коїлось таке.

Тріалісти спочатку просто каталися, стрибали через піддони, а потім влаштували змагання. Цікаво, проте нічого нового, все добре відоме. Біля двох годин ми протусовались там, я щось фотографував; потім втомилися від одноматіності й вирішили збиратися до Луцька.

Зворотній шлях був страшний. Щодо Сергія - відбита й натерта п'ята точка, забиті м'язи ніг, мінімум 70 кілометрів попереду (з них біля тридцяти - по горах). Щодо мене - замала швидкість пересування (ну ось не можу я, навіть втомлений, іхати поволі), постійне очікування, невроз-психоз :)

Поверталися без п'яти хвилин п'ять (!) годин. Жах. Дорогою я ламав опір, що його чинив мені Сергій, коли ми сперечалися, чи потрібно давати відпочинок ногам. Доводив, що постійне педалювати краще, бо м'язи не так втомлюються. Гірше, якщо викластись на якомусь відрізку, а потім їхати накатом. Швидкість відразу втрачається, а щоб знов її набрати потрібно докласти більших зусиль. А це є ектремальною нагрузкою для організму. Адже будь-який пристрій працює краще, коли він працює постійно, ніж коли його смикають туди-сюди. За цими моїми теоріями і його критичними зауваженнями п'ять годин минали веселіше. Врешті довелося застосувати вимушене прискорення: впирався рукою йому в спину, пришвидшувався сам і прискорював його. Дуже втомлювався, але ж треба було доїхати додому раніше, ніж спуститься ніч :)

Сергій вмовляв кинути його ("Пристрель, командир!..") та їхати самому, а він вже якось добереться. Звісно, на таку пропозицію я не пристав. Стартували вдвох, отже, і фінішувати маємо двоє. Або він зупиняє автобус чи сідає на дизель. Такий варіант не влаштував вже його. Тому продовжували мучитись на пару :)

Дорогою зустріли якогось дивака. Ми якраз зупинилися, щоб дозаправитись водою, а він нас пішки наздогнав. Запитав, хто ми, чи далеко їдемо - і очманів: "Хлопці, та ви чьо, пальнуті? Вам шо, нема чого робити? З Луцька до Рівного і назад? І то у День Молоді? Ну ви ващє!" А що тут такого надзвичайного? Ну вирішили покататися у свято, і що? Невже цього дня всі мають сидіти по барах і заливати баньки горілкою? Коли наближались до Луцька, помітили, що дорога (трохи) та узбіччя (значно більше) були вологі. Синоптики цього разу вгадали. Таки був дощ, ми ще встигли зловити останні його краплі. А ось Саньку (Dgura) пощастило менше - він цього дня підкорював Ковельскьий напрямок, а хмари якраз ломанулися в той бік. Тож було йому весело і мокро :)

Нарешті ми дісталися фінішу. Роз'їхались по домівках. Як то чудово - пірнути у гарячу ванну та уявити себе камбалою! :) Я трохи перепочив і ломанувся до Ківерець. Ці п'ятнадцять кілометрів довели мене до потрібної кондиції і мені нічого не лишалось, як із чистою совістю зануритися у царство сну.

Така ось "прогулянка" вийшла :)