Новини Стилі Генезис Світлини Сейшен Тріал Велоремонт Оповіданки Велопрорив Фрірайд Бі-Мі-Ікс Залишки

Був чудовий день, і ми з Оксанкою доблукали до Сержа. Витягли мапу Волинської області, аби просканувати її щодо нестандартних авантюр – і ось що надумали: якщо на північному заході Волині є аж три озера із назвою Пісочне, то чом би нам не перевірити відповідність їхніх прізвиськ реаліям?

Нащо ж тягнути кота за хвіст?! Вирушаймо! Мінімум часу на збори – і вже о четвертій ранку ми з рюкзаками випробовуємо міцність нещодавно зремонтованих крісел на ківерцівському вокзалі. Так собі нічого, чотири кришепіла для них не є навантаженням. Запитаєте, звідки взявся четвертий? Звісно, не шляхом ділення клітин. Якраз у той самий час поблизу знаходився Юрік, курсант Харківського військового університету у відпустці, тож його ми й надибали. Веселий англіцький хлоп’яка (щодо почуття гумору). Не було йому чим зайнятися цими спекотними днями, тож із задоволенням сприйняв нашу дику пропозицію нетипового відпочинку.

Дизель похмуро гримнув поржавілими дверима без віконець і розпочав відлік часу до прибуття на станцію Ковель. Дорогою спали, бо далеко не кожний ранок розпочинається таким екстрімом. Ще б пак! Кільканадцять кілограмів на спині й “А щоб мені добре було!” та “Мамо, де мої речі?” у шокованому мозку. Завдяки знайомому контролеру вдалося зекономити трохи грошей, які потім пішли на морозиво.

Сьома ранку. Ковель. Місто залізничників, поновленого паровозу та підземного переходу, що реставрується зголоднілими нестачею жінок солдатами строкової служби. Тож ми з Оксанкою не залишилися без проявів чоловічої уваги, хай їй та їм грець.

Вирішуємо їхати автобусом до селища із загадковою назвою Брунетівка. Мабуть там чорнявих хлопців до холєри, тож, дівчата, майте на увазі, де шукати кавалерів.

Але ще маємо трохи більше трьох годин, йдемо визначними місцями Ковеля й натрапляємо на фотомагазин, колективно закупаємо кілька плівок, ми ж усі фотохудожники. Далі знаходимо аналог луцького Меморіалу Слави. Десь у його невеликих нетрях знаходимо вільну лавочку, на котрій можна дочекатися часу “Х” і вирушити у невідоме.

Речей зібрали достатньо, щоб змучитися: дві палатки, три спальники, сорок пакетиків “Мівіни”, пів магазина консервних банок, незрозумілий чорний пакет, та ще чотири рюкзаки з усілякими особистими речами. Тож дякуємо долі за місце відпочинку, най пробачать нам герої війни, й улаштовуємо перший цивільно-похідний сніданок неподалік Вічного Вогню. Пересічні ковельчани сприймають нас наче бомжів, справжня компанія котрих розташувалась неподалік. Але нічого, нам не звикати. Взагалі люди дуже дивно реагують на щось або когось, хто або що не зовсім відповідають їхнім уявлення про те, як усе взагалі має бути. Ніц не дивно, так здавна було та й, певно, завше буде.

Отже, поснідали і рушили на автостанцію. Ото вже прикол! У платному туалеті видають касовий чек, а на ньому напис: “З полегшенням!” Посміялися та запакувались до автобуса з усіма лахами. Стоїмо десь посередині салону, а народ лізе та лізе. Не звикати! Ще з радянських часів весь автопарк був перероблений, звичні металеві салони замінили на гумові, тож усім добре, весело й просторо.

Раптом з’являються потрібна нам зупинка та усілякі перешкоди на кшталт роздратованих селян, що поспішають додому (чого ж їм не спиться такого чудового ранку?!) та заважають висадці десанту. Прориваємось назовні за допомогою ліктів. Ледве зібравшись докупи, перевіряємо наявність скарбу, посміхаємось одне одному, проводжаємо автобус трохи роздратованими поглядами і розпочинаємо нашу мандрівку.

Від зупинки автобуса до однойменного села сунутися кілометри зо два, але набагато раніше натрапляємо на озеро, те саме Пісочне, перше за нашим списком. Досить непогана водойма, вода трохи мутна, проте приємна й тепла. У п’ятдесяти метрах від берега з якоїсь сітки Юрік витяг замордованого карася. Сергій без успіху намагався вивчати підводний світ за допомогою маски. Оксанка плавала, наче володарка стихії морської, тобто, озерної. А я мало не перетворився на “Летючого Голландця”, бо дуже вдало імітував загиблу субмарину.

Після години водних процедур апетит був просто неймовірний. Аби хоч трохи вберегти свої плечі від потертостей, накрилися рушниками й кофтами, а вже потім нав’ючили рюкзаки, що трохи полегшали після перепочинку.

І ось вона Брунетівка. Дивне враження. Наче всі повимерли. Стоять хати, яблука дозрівають і падають у наші заплічні торби, навкруги тиша і спокій... Непомітно опиняємося у наступному селі, Поліському. Різниці ніякої, хіба що яблунь поменшало. Десь на околиці нас зустрічає гурт корів, пастух та його цуцик. Цуцик як загавкав, то аж сам злякався. І такий діалог у них з Юріком вийшов: “Гав-гав!” – “Що? Га?” – “Гав-гав!” – “І тобі привіт!” – “ Гав-гав!” – “Га? Куди? Прямо?” – “ Гав-гав!” – “Ну добре, бувай!” – “ Гав-гав!”. Ми рушили далі. Цуцик позаду все розпинався...

А сонечко вже досить високо й припікає, як-ніяк серпень місяць, остання можливість подошкуляти людям. Стає жарко, та мусимо йти. П’ять кілометрів – і перед нами постає Чевель. З’являються перші люди. З подивом запитують, чи ми туристи, чи то до музею якогось ходили, ще щось. Нам вже все рівно, слабо погоджуємось, аби не чіпали. Сунемося далі. Обабіч дороги ростуть якісь кущі. З’ясовуємо, що то ожина. Якраз сезон. Тож час від часу нахиляємось, щоб посмакувати ягодами. Ще декілька кілометрів такої прогулянки – і бачимо залізницю. Поруч зупинка. Напівжартома-напівсерйозно замислюємось, може, додому? Але невпинно шкандибаємо по вуха в пилюці під здивованими поглядами чи то старовижівських селян, чи то загубившихся дачників.

Розтягнулися метрів на п’ятдесят, чалапаємо, як ті страуси по пустелі. Раптом обертаюсь – Оксанка десь ділась. Заволавши “Стій, раз-два!”, вертаюсь назад. Відшукую її на узбіччі у траві, падаю поруч. Підходять Юрік із Сергієм, також вкладаються. Лежимо хвилин надцять. Добре так...

Відпочинок пішов на користь, після нього йти стало легше. Але не надовго. Ніхто з нас і гадки не мав, що подорож із рюкзаками на спині настільки виснажлива. У той же час вона приємна. Бо відчуваєш, на що ти здатен, і розумієш, чого тобі бракує. Непомітно дісталися Залюття. Тут на нас вже відверто витріщали очі – сонце низенько, вечір близенько, четверо сунуть кудись крізь село... Порушивши одне з головних правил туристів (а саме, не зупинятися відразу після проходження населеного пункту), за півкілометра від села ми почали ставити палатки. Можливо, ми були втомлені для прийому гостей і це було надто помітно, можливо, місцеві просто були у ступорі від нашого “пришестя”, але ніхто не зголосився прийти на каву. Тож вечеряли ми вчотирьох. Якщо сказати, що об’їлися, то це буде не зовсім вірно – ворушитися було ліньки. Відкрилася тайна здоровезного рюкзака, що подорожував на плечах Юріка – дві третини корисного об’єму займали огірки. Певно, десь натрапив на родовище.

Ми розташувались у невеличкому сосновому ліску, що ховав від допитливих поглядів випадкових селян, розпалили вогонь, адже багаття і природа – речі нероздільні, а ще коли навколо сутінки, ліс, на небі одна за одною спалахують зорі – просто романтика.

Треба трохи розповісти про п’ятого учасника нашого походу. Він маленький та залізний, завжди стане у нагоді. Їсти багато не просить. Трохи штиняє бензином, але то йому так судилося. Звуть його “Бджміль”. Він примус. Щоб розпалити його, треба втрьох станцювати навколо танець п’яного шамана. Та коли вже запрацював – то надовго. Дуже корисний приятель.

Тож їжу готували на примусі. Шкода, що воду з присмаком тухлих яєць довелося набирати у канаві, котра на нашій мапі була гордо позначена річкою. Але цей присмак чудово перебивався згущеним молоком і консервами.

Поїли супчик з “Мівіни”, попили чаю з “Ром-Колою”, зчинили маленьку фотосесію, намагаючись вполювати Місяць – і полягали спати, бо втомилися. Проте ще хвилин зо тридцять можна було чути анекдоти з-під зашнурованих палаток. Трохи дивно – адже в квартирі зазвичай не можна розмовляти крізь стіни.

Була ідея, що вночі треба спати в шапках, аби мурахи та жуки не сплутали вуха із норками, але реально то неможливо: шапка сповзає кожні дві хвилини, чути поганенько. голова чухається... А ось спати на шапці – то легко! Так і було.

Ранок розпочався гуркотом тракторів десь неподалік. З’ясувалося, що за кількадесят метрів розташовані поля з картоплею місцевих аборигенів і саме о пів на восьму їм конче треба там копирсатися. Проте це не завадило сніданку бути смачним та затяжним. Оксанка чомусь трохи скоса дивилася на “Мівіну”. М’язи, плечі й поперек вимагали продовження відпочинку. Сонечко всміхалося нам, чи, може, сміялося над нами. А на галявині перед нашим таборищем ми раптом виявили незаймане родовище ожини. Бачив би нас Спілберг! Він точно зробив би чергову серію “Парку Юрського періоду” та обізвав би її на кшталт “Сніданок чотирьох молодих брахіозаврів”.

Та знов дорога кличе! Всі наші вчорашні плани щодо ривку відразу після сходу сонця чимдалі ставали химернішими. Юрік забрав у Сергія “Бджміля”, певно, йому не вистачало навантаження, адже огірків у рюкзаку поменшало. За якусь годинку перед нами з’явилися перші ознаки цивілізації: асфальт, сміття обабіч дороги, кіоски з морозивом та якісь гопніки у сонцезахисних окулярах. Кримно. Від Криму далеко, але спека подібна. Йдемо повз магазин, вирішуємо, що він не останній, тож хліба купимо далі. П’ятсот метрів, кілометр, майже кінець села... Магазинів немає. Дивина! Нарешті бачимо щось схоже на совдепівське “сільпо”. Туди – смик-смик – зачинено. Ото попандос. Картина Рєпіна “Припливли”... Скидаю рюкзака та як навіжений біжу назад. Хліба нема. Затарююсь морозивом і знову лечу селом, аби те заморожене молоко не захлюпало в руцях. Перехожі спантеличені – нема що хлопцю робити, кроси ганяє в таку спеку. Але коли б вони знали, як біг розслаблює забиті м’язи!..

Трохи охолоджуємось і сумно вдягаємо свої валізи. Раптом чуємо, хтось кличе, і схоже, що то нас. Озираємося – і в трансі: на порозі магазина стоїть продавщиця й запитує, чи ми часом не хліба хочемо купити. Здогадлива. Заходимо – і знову шок: на вибір є один буханець і якійсь батон, обидва трохи черстві, але що робити – беремо. Добра тьотя радить скупатися, але не в першому озері, а у наступному, біля лісу. Дякуємо і вирушаємо, замислившись, що ж то таке в них з озером, що купатися не варто.

Ось і воно, кругле, прохолодне, вабляче. Зветься Домашнє. Але в його водах чомусь живуть дивні риби, звуться сардини, мають за домівку жерстяні банки. А ще плавають, наче субмарини, діряві чоботи й стоптані тракторами покришки. А в піску стирчать різнокаліберні бутилі всіх відтінків райдуги. І легкий прибій викидає на берег щось дуже схоже на використані за призначенням газети. Цивілізація, блін. Пристосовуватися до такого безладу ні в кого немає бажання, шкандибаємо далі, сподіваючись на краще.

Мрії збуваються. Інколи. Наприклад зараз. Ось стоїмо на березі, вдивляємось у прозору воду і відчуваємо себе на іншій планеті – майже ідеальне місце для відпочинку, аби тільки корови, що пасуться поруч, не вирішили нас потішити. Та якби ліс був трохи ближче, щоб було куди сховати від сонця наші почервонілі тіла. Ось ти яке, друге наше Пісочне! Ставимо собі плюсік, дійшли. Одразу ліземо у воду, змиваємо дводенний шар пилюки і відчуваємо себе білими людьми. На мілині можна розімліти вщент – водичка тепла, жовто-прозора, наче чай. Маємо надію, що її колір зумовлено присутністю піску, а не сторонніх домішок. Щось перекусили й узялися вивчати головне знаряддя пересування – ноги. Неприємне видовище. Мозолі зраділи можливості дошкуляти й повискакували, як дурні. Серж та Юрік постраждали найбільше, їм довелося проколювати бульбашки і випускати з них воду, бо ноги в кеди лізти не хотіли. Оксанка перевзулася у шльопанці, а мені якось пощастило, майже вцілів.

Подякувавши гостинному озеру, вивчаємо мапу, знаходимо селище Прип’ять і навпростець через ліс вирушаємо в путь. Якихось вісім кілометрів, та й дорога наче б то позначена, заблукати не повинні. Ото вже наївні! Цікаво, кому з нас спало на думку, що мапи Генерального Штабу СРСР кажуть правду? Вони ж розроблялися спеціяльно для німців, щоб ті навічно заблукали в поліських лісах і болотах. Порівнюємо малюнок із місцевістю. Ні, дорога перед нами є, але вона якась дивна, наче звичайна лісова просіка, кожні триста метрів розгалужується і тоншає. Стає цікаво. Можна йти за компасом, через позначені на мапі болота, але ж ми не партизани. А ось підвода, що їде нам назустріч, дуже схожа на машину гуманітарної допомоги захисникам лісу. Запитуємо, чи ми правильно йдемо. Відповідають: “Я, я, Фольксваген!” Добре, продовжуємо вивчення рослинного світу Полісся. Юрік вперто і доволі вдало розшукує ожинові кущі й поповнює сили вітамінами. Його можна зрозуміти – де ж ви бачили ситого курсанта! Я знайшов декілька грибів, чомусь вирішив, що вони смакуватимуть у супі й поклав їх до продуктів. Як виявилось, дарма. Ніхто не зміг ідентифікувати, чи придатні вони до споживання.

Непомітно збігає година, а ми все блукаємо лісовими стежками. Потрібний напрям визначаємо за компасом, а потім намагаємося підібрати під цей напрям якусь із стежок. А вони ну дуже хочуть завести нас туди, куди потрібно їм. Знаходимо декілька озер, нудистів, автомобіль з дітьми... Загадкове то явище – ліс партизанський. Сповнений сюрпризів і комарів.

Змучені, сідаємо на землю і милуємося природою. Ліс дуже гарний, але час невпинно біжить і десь вже скоро треба виходити на люди, врешті решт, вечеряти та й спати лягати. Знову вирушаємо. Ще годину вбиваємо на те, щоб спіймати “язика”. Знаходимо його на майже справжній дорозі із самого справжнісінького щебеню. Звісно, пішки тут ходити ніхто не ходить, то тільки ми такі ентузіясти. Оточуємо здивованого чолов’ягу і після двохвилинної розмови з’ясовуємо, що треба йти через “перекопану гору”, кудись звернути, бо дорогою дуже довго сунутись і нам той шлях сьогодні не здолати, знайти поміж деревами якусь сторожку, а потім вже і до краю лісу зовсім небагато.

Відпустили його з миром. Він як чкурнув на своїй пневматизованій тачанці, аж щебінь в усі боки полетів. А ми пішли собі по гострих каменюках на пошуки “перекопаної гори”. Таки знайшли, та й важко було б не знайти – дорога якраз крізь неї йшла. Цікаво, якщо для місцевих поліщуків п’ятиметровий пагорб є горою, то як би вони назвали Кримські скали чи передгір’я Карпат?

Невдовзі побачили ми і сторожку, певно то лісництво було колись, а тепер щось більш схоже на закинуте місце культурного відпочинку.

Збігала третя година нашої екстремальної вилазки, сонце падало все нижче. І тут ми почули гавкання та кукурікання. Пішли на звук. Невдовзі з’явилися сліди людської життєдіяльності: діряві каструлі і чайники, уламки меблів і зігнивші коляски, обгортки цукерок і пластикові пляшки. Ще кілька хвилин – і ми тріумфально входимо в Прип’ять.

Восьма вечора. Обидва сільські супермаркети вже зачинені. Хліба в нас знов немає. Прикро. Купуємо свіженьке, ще тепле молоко, трохи яєць, помідори... Але ніхто не продасть бодай маленький буханець. Чи то вони бояться чужинців, чи то що – всі кажуть, “мо’ у настепній хаті запетай”. Йдемо селом і грюкаємо чи не у кожні двері. Ні в кого. Ніде. Ані трошки. Відсутність результату, звісно, теж результат, але теоріями шлунок не напхаєш. Вже й околиця, а ми ще нічого не знайшли. Збираю всіх докупи й кажу, що маємо лише три хати аби дістати хліба на вечерю, тож треба зайти у кожну і просити жалісно... І тут зчинився бунт. Мс’є Серж вилив на нас негатив: “Усьо, ніхто нам нічого не продасть, нікуди я не піду, і взагалі я хліб увечері не їм...” Хоч і були ми всі втомлені, але після тих слів я ледь не зчепився з ним. Оксанка завадила, за що їй окреме спасибі. Ось із такої дрібниці може зчинитися справжня сварка з усіма негативними наслідками. А нащо ж воно потрібне, ще вкупі йти довго. Десять разів глибоко вдихнувши й повільно видохнувши, аби заспокоїтися, пішов я на штурм останньої хати.

Звідти вийшла добра бабуся, розпитала хто ми, куди йдемо і що нам потрібно для повного щастя. Почувши, що бракує тільки хліба, сплеснула руками, зникла в хаті, а через кілька секунд вже простягала мені величезний, ще теплий буханець. Я був вражений. У свою чергу простягнув їй купюру із зображенням Ярослава Мудрого, чим немало шокував стареньку. Було враження, що вона такі гроші тримає вперше. Розпочалася мало не істерика, всі родичі заходились шукати здачу, а коли я подякував і запевнив, що то зовсім не дорого, мене наздогнали біля хвіртки й урочисто вручили ще один буханець. Цього вечора ми були врятовані.

Стоїмо на краю села та й думку гадаємо, де ж то тут можна заночувати. Пройшли трохи далі і побачили окультурене місце відпочинку з грибочками й ведмедиками. Мс’є Серж ніяково попросив його вибачити за хвилину розпачу та запропонував лишитися прямо тут. Цієї хвилі поруч проїхали не зовсім тверезі місцеві парубки на іржавій “Ниві”, з вікон котрої стирчали розпатлані голови голопузих дівок.

Чи то тому, що я самий старший, чи то тому, що був не в гуморі, ніхто особливо не заперечував моєму бажанню уникнути такого сусідства. Я наче оскаженів, вимагаючи йти аж до Прип’яті. Нічим мене не змогли прошибити. Певно, вирішили, що в мені сьогодні прокинувся командир батальйону “морських котиків”, та ще й піднявся не з тієї ноги, тому підкорилися. Йшли ще кілометри зо три, нас переслідувала зграя комарів. І ось бруківка змінилася звичайним пилом. Якраз тут було роздоріжжя і доволі густі кущі, за якими можна було чудово заховатися.

Нарешті я здався і сказав: “Досить!”. Зупинилися. Звільнили спини від рюкзаків – яке то блаженство! Поспіхом поставили палатки, відлякуючи очманілих від такого сюрпризу (свіже м’ясо!) комарів, погналися до річки. Виявилось, що то і є Прип’ять. А ще – зветься вона тут гордовито, канавою. Чи то каналом. Певно, таки канавою. Оригінальніше. Скупалися парами в цій каламутній воді. Задоволення сумнівне...

Стрімко сутеніло. Ми готували вечерю. Продуктів було море і різних, найбільше – “Мівіни”, ще упаковок зо двадцять, але всі вирішили зупинитись на рисовій каші з молоком, щоб трохи змінити раціон. Розкочегарили нашого друга примуса, та поки все приготували, Юрік заснув головою в палатці, капцями назовні. Їсти він відмовився, пробурмотів, що немає сил жувати. Ми також були вбиті сьогоднішнім марафоном, але бажання зжерти все було сильніше за втому. Аби не демаскувати нашу схованку, багаття не палили, натомість трохи порахували зірок у темряві, полупили комарів та й порозповзалися по спальнях.

На ранок м’язи стогнали та відмовлялись ворушитися. Сніданок плавно переріс у відпочинок, а потім в обід. Відразу за канавою Прип’ять було село Вілиця (а мапа стверджувала, що то є Волиця), а в том селі – відчинений магазин. Ми взяли багацько товару, певно продавщиця виконала добову норму продажу. Повернулися у наш табір, потім розбрелись по полю, назбирали хмизу – і комарі незадоволено полетіли шукати більш гостинне місце. І що цікаво, для стоянки ми вибрали самісіньке їхнє кубло, бо в десяти метрах справа, зліва, чи з будь-якого іншого боку можна було спокійнісінько сидіти і загоряти, не імітуючи вітряка. Сергій явно впав у розпач. Дрова збирати він не хтів, сидів якійсь млявий. Певно, думав, нащо то він підтримав нашу авантюрну ідею. Трохи пожвавішав, коли розпочали пирувати.

Майонези, соуси, салати, ковбаса і макарони, смажена картопля і яєчня, кільки в томатному соусі і сардини, незмінна “Мівіна”, чай, кава, капучино, навіть какао і шоколад – меню, гідне ресторану. А в нас то все було просто неба, просто землі та просто зараз. Час непомітно промайнув, і вже треба далі йти. Знов обідньої пори ми зібрались мандрувати. Протопали через Вілицю та взяли курс прямо на захід, на Шацьк.

Йти асфальтованою дорогою набагато легше. Але! Сонце нагріває асфальт значно сильніше, ніж землю, і це породжує деякі незручності. Підошви майже плавилися. Ми також. Проте дорога була прямою і десь на обрії ми вже бачили омріяне містечко. Воно повільно, але невпинно наближалось.

На третій день мандрів сили були вже не ті, тому ми дуже зраділи, коли побачили бесідку край дороги. Трохи перепочили та майже вщент знищили запас питної води. Мучила спрага. Повітря давило. Відчувалася зміна погоди.

Але ось вже знову чалапаємо. Назустріч їде велотурист, до руля прив’язана палатка, на багажнику висить велорюкзак, на обличчі окуляри та посмішка – йому легко й весело. Ми обмінюємось зацікавленими поглядами та вирішуємо наступного літа повторити подорож, але вже також на залізних конях. Тим часом перед нами з’являється озеро. Це ще не Світязь, лишень Люцемір, проте емоції ллються через край – мало не скачемо. Майже на місці. Поволі йдемо до центру Шацька, скуповуємо півкіоска морозива, охолоджуємось. Нас роздивляються, наче звірів. І справді, є на що подивитись. Двоє з нас у панамках американського спецназу (одну розмальовано для секретних операцій у джунглях, іншу – для бойових дій у пустелі), блакитних та помаранчевих окулярах, з волоссям значно нижче плеч, із здоровезними совєцько-китайськими рюкзаками та палаткою військового зразка. Третій у афганській кепці, солдатській робі, з рюкзаком, схожим на повітряну кулю, та ще однією палаткою. Четвертий, звісно, також нав’ючений рюкзаком, до якого примотаний спальник, маску для підводного полювання на русалок і незрозумілий чорний пакет, що дезодорував повітря їдким запахом сімдесят шостого бензину.

Коли прибульці стали нецікаві оточуючим, пройшло трохи часу, і руки-ноги-плечі знову були в змозі продовжувати садо-мазохістські випробовування. Дійшовши до перехрестя ми... проігнорували вказівник із написом “Світязь” і вирушили в інший бік.

З іншого боку було те саме озеро із незрозумілою назвою Люцемір. Ми спустилися до берега та пішли понад водою, споглядаючи дивні картини безтурботного життя вечірнього Шацька. Сушилася білизна, бігали діти, ремонтувалися човни, розпивалася оковита, нявкали котенята, кидалися пси – одним словом, іділія. Помітили на протилежному боці озера чудовий піщаний пляж посеред густого лісу й рушили до нього. Місцями довелося перелазити паркани й недорозпиляні стовбури столітніх тополь. Раптом хати скінчилися. І земля стала чавкати під ногами, спочатку тихенько, а потім все голосніше й агресивніше. Кожен реагував, як міг. Я посміхався й співав героїчних пісень, Оксанка мало не згубила свої шльопанці, Сергій був дуже не задоволений станом тропи, а Юрік перся, наче танк. Бридко не було нікому. Мені так здалося.

Чимдалі глибше. Якійсь рибалка у гумових чоботях до пояса весело сказав, що далі йти нема куди. Ми тільки усміхнулися. Але коли занурилися по коліна, побачили широку і досить глибоку канаву. Тільки-но в мене народився геніальний план форсувати її вплав, знов трапився бунт. Цього разу я особливо не сперечався і швидко погодився повернутися на твердий берег. Берег виявився автомобільною трасою. Помандрувавши нею туди-сюди хвилини через три вирішили спинитися з іншого її боку, за деревами. Йти навкруги Люцеміра вже ніхто не хотів.

За деревами було ще одне озеро. Місцеві розказали, що там ніхто з них не купається і зветься воно Чорне. Але нам то що? Ми ж туристи-екстремали, а не якісь там аматори. Пішли собі до берега. Через тридцять метрів під ногами знов захлюпала вода. Та понад самим озером був чудовий горбочок, де якраз ставали дві палатки. Тому ми не здалися, а почали збирати повалені дерева і робити з них місток. Ще за півгодини на березі край самісінької води виросли наші мобільні домівки. Юрік з Сергієм побігли до Шацька за усілякими солодощами, Оксанка зайнялася приготуванням вечері, а я блукав навколишніми болотами та збирав докупи більш-менш сухі гілки.

Хлопці повернулися якраз вчасно. Вечеря вже чекала, та спочатку ми традиційно напхались морозивом. Цього разу сиділи до глибокої ночі. Розвели багаття, відлякували комарів, сушили кеди й шкарпетки, купалися в заростях очерету. Так чудово – вода за якихось півтора метри від палаток, з іншого боку кущі та комарине військо, на небі зорі й місяць, тиша, по трасі ніхто не їздить, в лісі ніхто не кричить. Коли скінчились дрова, ще довго дивилися на мерехтіння попелу, потягуючи “Ром-Колу”, і вже далеко після дванадцятої повлягалися.

Ранок привітав нас грибним дощем і свіжим осіннім повітрям. Довелося швидко згортати палатки і натягувати плівку. Розмістилися під нею, вмовили “Бджміля” зігріти нам бодай чаю, поспіхом перекусили, поскладали речі, Оксанка взула кросівки – і дощ скінчився. Що робити? Трохи вагались, чи не лишитися, але дружно рушили. Знов завітали до Шацька, знайшли на ринку батарейки для ліхтариків, постояли біля таблички “Світязь” і знов її проігнорували. Пішли в напрямку третього Пісочного. Брели повз автостанцію, але не зголосилися полегшити собі життя поїздкою на маршрутці, адже в нас піший похід. Навіть проігнорували пропозицію підвезти нас на возі безкоштовно.

Світязь лишався зліва. Справжнісінький ігнор. Певно, це вже було забардзо, і він вирішив покарати нас. Майже весь час, що ми йшли по дорозі, небо вкривалося грозовими хмарами. Вгорі щось серйозно і похмуро грюкало. Повернули до лісу. Навкруги стало ще темніше. Навіть привітні лавочки не спокусили нас перепочити. Ми лишень прискорювались. І як тільки перед нами з’явилася зупинка “Лісова Пісня”, почалася злива. Півгодини ми рятувалися під дірявим дахом, а навкруги розливалися широчезні бурні ріки. Нарешті, втомившись чи заспокоївшись, дощ вщух. Можна було йти вперед. Тобто, пливти.

Пройшли через санаторій, піщаний пляж, і десь недалеко від берега у лісі знайшли непогане місце: велика поляна, горбок захищає від вітру з озера, а дерева ховають від людського ока. Звели палатки, натягнули мотузки, порозвішували промоклі лахи і полізли у воду, теплу після дощу. Потім, як завжди, готували вечерю. Мені закортіло розвести величезне багаття, тож розпочав збирати гілки, великі і малі. Наскладав три купи дров, ретельно посортував їх та заходився розпалювати вогонь. Хвилин сорок боровся з мокрими гілками, загортав їх у газети, лив на них бензин, але все дарма. Спалахне на якусь хвильку – і задимить, стухне. Засмучений всівся їсти. “Мівіна”, це китайське збочення, дістала й мене. І з усього того горя я ще засвітла заліз у палатку й заснув. Невдовзі й решта повлягалися.

Зранку знов світило сонце, а вода була холодною. Зловили дрижаки, щось ковтнули нашвидкуруч, спакувалися та й пішли собі через Мельники. То таке село неподалік озера, де, зовсім, як на турбазі, присутня своя інфраструктура: у кожному дворі стоять палатки й автомобілі. Дійшли до центру, тобто до магазину, купили, звісно, морозива. Потім іншою дорогою, майже паралельною тій, якою щойно пересувалися, направилися до найбільшого озера Волині. Перетнули трасу й вирішили шукати бензин. Жоден з автомобілів, що мчалися повз нас, не зупинився. Сумно, але що робити – пішли далі лісом. Аж тут нас наздоганяє якийсь червоний бусік “Фольксваген”. Водій розпочав допитуватись, як то йому потрапити кудись. Та хіба ж ми місцеві? Звідки нам то відомо? Натомість благаємо його пожертвувати нам трохи бензину, а він сміється у відповідь: “Я на солярі їжджу”. Творча невдача. Йдемо собі далі, гадаємо, що робити, яким чином кип’ятити воду.

За такими роздумами виходимо до невеличкого мосту через вкритий очеретом канал, що єднає Світязь із незрозумілою водоймою. Під мостом споруджено невеличку дамбу. Мене ледь відмовили від ідеї зчинити дослідження цієї гідротехнічної споруди. Може, то й добре. Бо хтозна як би я накерував водним потоком.

Йдемо до озера. Раптом надибуємо дивну споруду. Посеред поля височить напівзгнила геодезична вишка. Вже попереду бачимо воду Світязя, але зверху її має бути видно краще. Метр, три п’ять – зупиняюсь за сім сходинок до кінця драбини. Напівживе дерево почало тріскатися піді мною. Певно, вага мене із рюкзаком перевищувала його опірну здатність, тож довелося зупинитися. Юрік та Оксанка лишили речі внизу, тому змогли видертись вище, на десятиметрову висоту. Озеро було видно дуже добре. Острів (котрий, насправді, зовсім не посередині) був дуже близько, здавалося, майже поруч. Радощі, приплив бадьорості – йдемо вперед. Але чим ближче, тим дивніша земля. З’являється вода. Сантиметрів із десять. Є два шляхи – навпростець, або скакати по бугорках. Обираємо той, що легше.

Існує два типи людей – ті, що не зважають на перешкоди і долають їх або, принаймні, вдають, що вони спокійно роблять це, і такі, котрі відверто починають нити. Схильність до останнього типу виявив мс’є Серж. Похнюпившись, він шукав у болоті найсухіший шлях. Дарма. Жоден не здолав цей кілометр, не замочивши ніг. Проте це було зовсім не огидно, як дехто може подумати. Навпаки, доволі приємно занурюватись у прохолодну воду й відчувати, що земля під тобою живе своїм життям. Згідно мапи ми долали торфовище. Цікаво, чого ніхто не копошився тут, адже запасів торфу – до біса.

Якихось тридцять хвилин – і ми втрьох (Юрік, Оксанка та я) ломанулися просто у Світязьську воду. Як були – у кедах та кросівках. Супер! Яке це дивне відчуття! Ми здолали маршрут. Шкода, що Сергій не підтримав наш порив і лишився на березі. Але то його особисті справи. Відомо ж бо, що кожен радіє по-своєму.

На березі не було сухого місця, тож довелось іти шукати. Ліворуч була Гряда. Не схотіли ми цивілізації, тому пішли в інший бік. Десь кілометр чалапали берегом. Вода під ногами поступово зникала. Це був добрий знак, адже ми не качки якісь, щоб на болоті ночувати. Раптом побачили невеличкий сосновий лісок. Вирішили зупинитися у ньому. Гарне місце. Озеро зовсім поруч, є невеличкий пляж. Щоправда, багато очерету, але то навіть трохи романтично. Біля дороги знайшли малинові й ожинові кущі. Та ягодам було далеко до тих, котрі росли на місці нашої першої ночівлі

Виявилось, що ми були ту не самі. На узліссі стояло декілька автомобілів, поруч їли-пили їхні власники й пасажири. Цього разу нам пощастило вициганити (за символічні дві гривні) літр бензину для “Бджміля”. Тож скоро і ми могли вечеряти. Юрік з Сергієм відправилися у Пульмо. Переслідували дві мети – набрати води та дізнатися, коли зранку їде автобус до Луцька. Юріку потрібно було додому, бо відпустку мав не гумову, а планів щодо неї було багацько. А Сергій вирішив підтримати його. Та й находився, певно, за ці п’ять днів.

Ми з Оксанкою готували вечерю та думали, що робити. Зійшлися на тому, що лишаємося вдвох, потім вирушаємо навколо озера, а далі буде видно.

Повечеряли гарненько. Прощальний вечір, як-ніяк. Погралися в первісних людей: гойдалися на деревах, ламали товстезні гілляки, полювали на білку... Кам’яний вік і відсутність залізних інструментів компенсувались дикою енергію, гідною Русланчиних танцюристів. Розпалили багаття, почали сушити взуття. Перестаралися. Оксанчині кросівки довелося спалити вщент, бо вони майже розплавились. Хлопці навіть не ставили палатку. Автобус відправлявся одразу по четвертій, тож вони вирішили спакуватися і вартувати біля ватри, аби зранку відразу піти. Ми з Оксанкою сиділи до опівночі, потім залізли у палатку. Десь о третій ночі дружньо попрощалися й знов заснули. Зранку було трохи незвично. Замало людей. Але що вдієш? Зготували сякий-такий сніданок, скупалися, позагоряли і десь обідньої пори вирушили у путь. Навколо Світязя.

Спочатку польовими дорогами добиралися до села. А коли увійшли до Пульма, трохи зніяковіли – єдина дорога тягнулася прямо за небокрай, до обрію стояли хати. Пішли собі, здіймаючи пилюку. Мешканці Пульма люблять посидіти на лавочках біля воріт. Кожні десять метрів ми наштовхувались на зацікавлені погляди. Схоже, туристи тут не часто блукають.

Аж ось і центр! Це стало зрозуміло, бо розпочалась бруківка, з’явилися кілька кіосків і телефон на стіні двоповерхового “клюба”, у підвалі котрого було щось, дуже схоже на бар. Ми туди, та на дверях замок. А якась жіночка проходить поруч та й каже: “Щось ви зарано прийшли, я тільки через годину буду відчинятися”. Але подивилась на наші сумні обличчя й вирішила трохи змінити свій графік. І ось ми вже замовляємо собі каву. Ви тільки уявіть собі, за одну (лишень одну!) гривню нам запропонували дві величезні кружки смачного міцного напою та ще й поставили блюдце із цукром, мовляв, беріть, скільки треба. Щоправда, було цікаво, чи не їли той цукор мухи. Їх тут було багато. Зі стелі звисали близько десяти стрічок з прилиплими крилатими тварюками. А щоб налити пива, продавщиця спочатку стукала по крану, з якого вилітали незадоволені комахи. Відвідувачі були знайомі з цим ритуалом, здавалося, він їм навіть подобався. Чи, може, тут була своя логіка – якщо мухи не лізуть до пива, то хіба ж то пиво?

Мішанина відчуттів – задоволення й огида. Але час спливає. Подякували та й знов поринули у спекотне повітря та нескінченне село. Бруківкою йти важче, проте менше пилу. Непомітно скінчилося Пульмо. Це ми зрозуміли із таблички “Залісся”. А ще стало ясно, що десь неподалік проходить Державний кордон, бо від палатки, що стояла на повороті, до нас посунулися військові. Тьху! Тож треба! Тільки вас, хлопці, не вистачало. Вдома я казав Оксанці, щоб брала з собою паспорт, та вона лише сміялася. Тепер ми мали показати документи, а їх у нас було у кількості одна штука.

Прикордонники – класні хлопаки, веселі такі. Кажуть мені: “У вас всьо о’кей, ви можете іти далі, а вас, дівчино, запрошуємо у палатку до з’ясування”. Хвилин десять вони напівжартома вирішували, що ж з нами робити: “А чого ви тут шукаєте? А нащо вам карта? А ви що, туристи? І то ви з самого Луцька пішки? А де ночуєте? В палатках? Та ну! А куди ви тепер? Чи не до сусідів-бульбашів? Тож лишайтесь із нами на чай! Ну добре, йдіть, але швидко, щоб вас ніхто не бачив”. Для годиться ми трохи прискорились, але вже за двісті метрів знов повернулися до звичного темпу пересування. З цього боку село вже звалося “Заліси”. То, певно, для маскування, щоб ніхто не здогадався.

Спека зовсім змучила. Зраділи, коли побачили з обох боків дороги озера. Але вони мали болотисті береги, тож купання відмінилося. Далі розпочався ліс. Ми роздивилися мапу й вирішили знайти в ньому невеличке озеро, затоку Світязя, де, як ми чули, гніздяться лебеді. Сміливе рішення. В лісі було прохолодніше і згодом мозок охолонув й почав сумніватися в доцільності такого відхилення від наміченого маршруту. Йшли навпомацки. Натрапили на якусь гору. Почали дертися на неї, та раптом почули гуркіт мотоцикла. Заховалися за деревами, наче партизани. Гадали, що за нами вже їдуть прикордонники, але виявилось, що то лише якійсь місцевий аматор риболовлі. Ми продовжили дертися нагору. Раптом мотор заглух, а ще через хвилину ми почули, як по воді захлюпали весла. Вилізли на вершину пагорба, озирнулися навкруги і побачили воду. Озеро. Усе в очереті. Пішли до води, але то виявилося зовсім не просто. За сто метрів довелося повертати назад – розпочалося вже звичне нам болото.

Похнюпившись, йдемо далі – і натрапляємо на мотоцикл. Спочатку навіть вирішили його позичити, але потім попустилися. Написали листа власнику: “Привіт! Як ся маєш? Ще раз побачимо твого мотоцикла на самоті, складемо йому компанію й поїдемо кудись далеко. Пильнуй! Лісові мурахи”. Певно, бідолаха зрадів, коли повернувся з вуграми чи карасями.

Далі ми знов потрапили в болото. Стрибали горбками, обходили грязюку скраєчку, орієнтувались за стовпчиками з табличками “Шацький національний природний парк”. Взагалі не уявляли, де ми знаходимось. Аж ось знов побачили воду. Вийшовши на берег, зустріли кількох відпочиваючих. Запитую: “Де то ми? Що то за озеро?” На мене дивляться, наче я спитав, який зараз рік чи що то за планета. Нарешті роздупляються й відповідають: “Та Світязь то. А ви звідки, з Білорусії втікнули?” Ага, звідти. Лукашенко дістав. Йдемо берегом і потрапляємо на територію турбази. То вже більш-менш знайомі місця, радіємо. Звідусіль лунає музика, верещать мобільні, вештаються дівки і хлопаки напідпитку. Виходимо на дорогу та починаємо шукати місце для ночівлі.

Дійшли майже до самого села Світязь, десь перед ним звернули в хащі лісу, знайшли якусь радіолокаційну станцію чи щось на неї схоже, покружляли навколо, знов підійшли до села та й зупинилися за сто метрів від першої хати. А що, дуже зручно, за водою далеко не треба йти, та й в разі чого можна швидко когось покликати на допомогу чи на добивання. Блакитний вогник примуса, швидка вечеря зі згущеним молоком, вкладаємось спати. Зранку дожерли огірки й консерви, згорнулися, востаннє залізли до озера, наприкінці здивували відпочиваючих своїм туристичним виглядом і вирушили на Згорани.

Йшли селом, уникаючи зіткнення з автомобілями. За ці кілька днів геть відвикли від цих монстрів. Дісталися місцевого вузлу зв’язку – один, може, два міжміських телефони та велика черга. Дзвонити чогось не захотіли. Певно, забагато було ознак цивілізації як на шостий ранок подорожі.

Планували вийти на любомльську трасу. Дорога через Шацьк – то зайві кілька кілометрів під палючим сонцем, тому вирушили навпростець, найкоротшим шляхом. Звернули на початку (чи в кінці – дивлячись, звідки іти) села і пішли полем. Перед селищем, що на мапі зветься Омельне, а на місцевому діалекті Омеляни, черговий раз знайшли ожинові зарості. Ягоди можна було порівняти з нашою першою знахідкою за розміром, та за кількістю їх було значно менше. Трохи попоїли, ввійшли до села, набрали води, розпитали, як нам краще іти до траси та рушили.

Для початку звірились із мапою – урочище Венське, в якому ми опинилися, було на ній білою плямою. Не сильно цьому здивувавшись, вирушили у напрямку Згоранських озер. Через деякий час був мост через Прип’ять. В цьому місці річка ще вужча, ніж біля Вілиці, тож дуже скидається на звичайнісінький меліоративний канал. Купатися в ньому бажання не виникло.

Дорога була майже ідеально рівною, не так давно заасфальтованою, тому йти нею було досить приємно. Про досягнення мобільного оператора у створенні мережі звітувала табличка “Зона зв’язку “Київстар”. На даний час тема мобільного зв’язку для нас була неактуальною, але все одно приємно, коли про тебе дбають (хоча, звісно, дбають найперше про себе).

Зустріли кілька корів, одна з яких виявилась бичком. Він злобно поглядав на нас, певно, хотів відомститися за докучливих мух. Але я його випередив. Кинувся назустріч з криком “Му-у-у!”, чим спантеличив бідолаху. Косячи в наш бік оком, він галопом промчав поруч і зник у лісі. Небезпека минула, корови пішли собі далі. Ми також.

Невдовзі зліва побачили село Положеве. Цікаво, чи не на честь Сашка з “Тартака” воно названо? Але важливішим від цих роздумів було, як і кожного дня нашої подорожі, зовсім інше питання – купити хліба. Йдемо до хат, питаємося, де в них магазин. Нас радо зустрічають і не менш радісно відповідають, що магазин десь в глибині села і працює лише по вівторках. Знову щастить. Розпочинаємо обхід території у пошуках хлібопродуктів. Невдовзі знаходимо, купуємо домашнього короваю. Біля крайньої хати нам закортіло, щоб на вечерю був салат. Хазяйка запропонувала нам огірки та помідори за дуже приємними цінами, перед якими, як і перед почуттям легкого голоду, встояти було важко.

Рюкзаки нарешті досягли свого максимального об’єму і тепер нагадували повітряні кульки, заповнені надважким інертним газом. І то далося взнаки вже за кілька сот метрів. Раптом в мене з’явилося неприємна ниюча біль, а згодом праву руку скрутило судомою. Не на жарт перелякавшись, Оксанка змусила мене зняти рюкзак і перепочити. Допомогло. Через деякий час можна було вирушати далі. Побоюючись повторення, я став уважніше відноситись до сигналів, що їх подавав організм.

Йдемо вздовж траси. Раптом бачимо на дорозі скупчилося декілька автомобілів. Що трапилось – не зрозуміло, бо ще далеко і з такої відстані нічого не видно. Нас обганяє машина, друга, потім вони зупиняються біля купи інших. Ми прискорюємось. Цікаво, що ж там таке? Може, аварія? Коли нам залишається метрів п’ятдесят, майже всі роз’їжджаються. Отакої, спізнилися. Але все одно йдемо, тим більше, що наш шлях якраз лежить через те місце.

Дійшли – і все стало зрозуміло. Місцеві підприємці різного віку (від десяти й до вісімдесяти років) розташувалися скраю дороги і пропонують купувати щойно зібрані гриби. Нам вони не потрібні, зате ми дуже зацікавили місцевих. Впродовж кілометра вони обганяли нас на велосипедах і все роздивлялися, наче екзотичних тварин, волаючи: “Дівчата, вам допомогти? А куди ви йдете? А ви сестри? А як вас звати?” “Дівчата” не відповідали та йшли, не звертаючи на них уваги. Десь біля села Власюки, не позначеного на мапі, ми позбулися цієї компанії. Стало трохи сумно, але легше. Йти прямою дорогою важче, ніж лісом. Здається, що вона ніколи не скінчиться. Ось починається підйом, а за ним, певно, вже побачимо рятівну синяву озер – дзуськи! На обрії лише новий підйом. Пройшли чергове село, потім табличку з планом Згоранського заповідника, котра розповіла, що озер в цьому районі набагато більше, ніж два. Ми вирішили знайти самі помітні й найменш заховані у навколишніх лісах.

Таким чином у марних сподіваннях промайнула година, аж тут за поворотом ми нарешті побачили воду... Звідки взялися сили! Прискорились і майже прибігли на берег. Обрали більше з озер, бо мале все було заросло очеретом. Вода виявилась дуже м’якою, здалось, що навіть м’якше, ніж у Світязі – руки відмивалися начисто зовсім без мила. На імпровізованому пляжі стояло кілька машин й совалися люди, тож ми пішли трохи далі, і поставили палатку десь біля лісництва. Поки я збирав дрова, Оксанка почала тушити картоплю з усіма іншими овочами. Вийшло щось дуже схоже на рагу, мабуть, тому, що з тих самих продуктів і за тією ж технологією досить складно отримати щось кардинально інше. Об’їдалися ми вже під дощиком у густому диму багаття. Перший раз комарі залишили нас у спокої. Не люблять вони дощ, ну то й добре. А нам вже було не звикати до примх природи.

Водні процедури, сон, вранішній холод, дзюркіт циркулярки. Лісництво мало цех із переробки деревини і звичку починати роботу у восьмій ранку. Нам довелося виповзти із палатки та зайнятися приготуванням сніданку під звуки чарівної мелодії для дискової пили. Я сходив у село, знайшов автостанцію (якби не велика буква “А”, то пройшов би повз цього кіоску), дізнався розклад великих автобусів, щоб не горбатитись із рюкзаками в тісних маршрутках. У магазині купив згущене молоко, морозиво, приправи для супу й пішов назад.

Цього ранку, восьмого за рахунком і заключного у нашій подорожі, ми спромоглися знищити майже весь наш запас їжі. Можна було бенкетувати досхочу, але просто на лізло. Тож кілька пачок “Мівіни” й половину капустини ми таки повезли додому.

Ліниво позагоряли, кілька разів скупалися, зібрали речі й потихеньку пішли на “автостанцію”. Сонце знов знущалося з нас, ми рятувалися морозивом. Раптом зупинився незапланований автобус з дітьми, ми влізли до нього й за десять гривень і півтори години балачок були у Ковелі. Дорогою зупинялися, бо дітлахи вимагали кущиків. “Хлопці – направо, дівчата – наліво! Через дорогу ніхто не переходить!” – сказав водій для того, щоб ніхто не бачив, чого він пішов у хащі. Ми з Оксанкою не маленькі, тож дорогу переходити вміємо, та й вже достатньо дорослі, щоб нам не наказували, що і де робити. Малі курці і курчихи (ось чого насправді їм треба було вийти з автобуса!) дивилися на нас із заздрістю, бо ми знайшли яблуню й апетитно жерли стиглі плоди. Але жоден з них не перебіг на наш бік. Певно, водій добре смів спілкуватися з неслухняними підлітками.

У Ковелі треба було чекати кілька годин, тож ми знову відвідали наші місця бойової слави на Меморіалі. Знов зайшли до фотомагазину аби розстроїтись, бо плівки нам сьогодні не проявити не захотіли. Потім повернулися на вокзал, дочекалися дизеля й поїхали додому, втомлені, але дуже задоволені своїми пригодами.

Попереду було наступне літо й наступні кришепільні авантюри...