Новини Стилі Генезис Світлини Сейшен Тріал Велоремонт Оповіданки Велопрорив Фрірайд Бі-Мі-Ікс Залишки

Минув рік з часу акції "Луцьк-Світязь-Транзит-2001". Випадкова зустріч із велотуристом біля Шацька спонукала нас придбати ровери. Після повернення додому мені раптом пощастило: трапилось багато високооплачуваної роботи, а через місяць я вже мав ровер своєї мрії. Десь у той самий час Сергій поїхав до Рівного і тріумфально повернувся звідти на трохи загнаному, але доволі швидкому "залізному коні". Розпочалась велоепоха. Навчання тріалу в екстремальних умовах, крос-кантрійні перегони навколо Луцька і дьорт у Панському лісі. З настанням зими ми продовжували кататися: гепались на льоді та буксували в глибокому снігу. Прийшла весна. Мені стало не вистачати можливостей свого ровера, став я шукати йому заміну. Невдовзі знайшов. Не новий, але в досить непоганому стані та, що головне, більш пристосований до моїх забаганок. Перший свій ровер я віддав Оксанці...

Десь влітку ми згадали про зобов'язання відтворити минулорічний маршрут і почали готуватися до подорожі. З усього міста назбирали багажники й велорюкзаки, пройшли інструктажі щодо виживання у велопоході. Заради такого діла я навіть підняв сідушку з тріального до нормального рівня. Як і того року, ввечері приїхали у Ківерці, заночували в Оксанки та о четвертій ранку вирушили до вокзалу. Штурмом взяли дизель і зайняли дванадцять місць. Знову трапився знайомий машиніст, тож дорога вийшла нам у якихось три гривні за всіх.

У Ковелі довго не затримались, щось злегка перекусили і рушили майже навмання до виїзда з міста. Вірну дорогу вдалося віднайти з першого разу. Спочатку хотіли їхати через Пісочні озера, але вирішили не заганяти Оксанку і обрали трасу. Адже з нашим багажом і відсутністю досвіду ідея пересуватися грунтовими дорогами могла стати кошмарним сном, чи то кошмарною дійсністю. Знову з нами був друзяка "Бджміль", багато консервів, щось з овочів, зовсім трохи "Мівіни" (про всяк випадок) і важка тримісна палатка з тамбуром.

До Любомля довелося іхати бетонкою 45 кілометрів. У першому ж селі зупинилися біля магазину і поснідали, бо вже якраз була восьма година. Зробили швидкий техогляд, підрихтували Оксанці перекидку, змастили Сергію ланцюг, підкачали мені колеса і погналися далі. Через якийсь час Оксанці стало зле. З'їхали на узбіччя і трохи перепочили. Далі пересувалися трохи повільніше. Осканка стала здавати на підйомах. Я спочатку витягував її за гріпси, потім став підштовхувати у спину. Сонце підіймалось все вище, і ми почали поторохи роздягатися.

Раптом на обрії з'явились дві постаті на роверах. Ми невпинно зближувались. Зацікавлено роздивлялись одне одного, тобто двоє трьох, а троє - двох. Роз'їхалися, потім синхронно зупинилися, знову подивилися і поїхали брататись. Мандрівники виявились батьком і дев'ятирічним сином. Самі вони ковельчани, а зараз третю добу поверталися з Бреста від родичів. Малий їхав на ровері, котрий дуже нагадував біемікс, переобладнаний під навантаженого верблюда, а батько тягнув за собою "кравчучкоподібний" причіп, що містив похідне спорядження. Трохи погомоніли, сфотографувалися і продовжили кожен свій шлях.

Невдовзі було перехрестя, після котрого починався Любомль. Ми припаркувались на заправці, трохи збентеживши її працівників. Купили трохи іжі для нашого "Бджміля" й одразу його накормили. Потім прогналися через Любомль, виїхали за Кусніща і зупинилися десь у полях. Перша година - саме спека і час обідати. Всілися у траві, попоїли, позагоряли, повоювали із мухами і вирішили іхати далі.

Далі були Згорани, кінцевий пункт нашої минулорічної подорожі. Ми не зупинилися біля озер, бо попереду був Світязь. Іхали знайомою трасою, згадуючи, як шкандибали напівзігнутими ногами, і раділи, що в кілька разів швидше долаємо цю відстань. Дорога перед нами стала рівною, наче скло. Ровери іхали самі, майже без зусиль з нашого боку.

І ось вже ми стоїмо перед вітрильним човном, що ласкаво запрошує нас до Шацька. Їдемо далі, відшукуємо місце стоянки на Чорному озері, споглядаємо знайомі силуети Люцеміра і непомітно опиняємося у містечку...

Як і торік, купили морозиво і відзначили прибуття до землі обітованої. Але цього разу таки скорилися вказівнику "Світязь" і поїхали до озера..

Через однойменне село дісталися "Куточка рибалки", де туристи ставлять палатки на асфальті. Виїхали на пляж, поставили ровери на самісенькому березі посеред відпочиваючих, перевдягнулися і полізли у воду. Та не всі. Сергій чомусь не схотів. Дивно, стільки крутити педалі та проігнорувати можливість скупнутись...

Раптом звідкись приплив катер, з його борту на берег зійшов замдиректора нашої фірми: "Опа! А що ви тут робите? Роверами приїхали? Класно..." Ми вирішили тікати від такого сусідства на інший бік озера. Скільки ж можна, ще буквально вчора бачились на роботі...

Дорогою відвідали один з таборів. Там якраз відпочивала Оксанчина сестра. Розшукали її на пляжі і, звісно, здивували. Потім виїжджали на дорогу і знову натрапили на представника фірми, цього разу на дівчину продавця і її подругу, за сумісництвом дочку директора. Ну що ж то таке! Скоріше в ліси!..

Дорога навкруги озера зустріла нас бруківкою і пилюкою, що її здіймали машини, на котрих безумовно їхали екстремали. На повроті біля Залісся ми очікували на прикордонників, але щось їх не було зовсім. Несправедливо. Поїхали ми зі своїми документами ніким не перевірені через нескінченне Пульмо. Розшукали дорогу до берега, дісталися лісу, зупинилися скраєчку навпроти води і почали ставити палатку. Була п'ята година вечора і сто п'ять кілометрів позаду. Розвели багаття, зготували на примусі вечерю, скупалися в очереті, цього разу всі. До вечора насолоджувались криками компанії автолюбителів, що розташувалась неподалік. Коли лягали спати, постало питання, де сховати ровери. Вирішили, що прив'язувати їх до дерев трохи страшно, тож запакували їх у тамбур, обклали пакетами, банками і посудом, щоб було чути, коли хтось спробує їх витягнути, ледве перелізли через ті загорожі у палатку і поснули.

На ранок погода спортилась. Стало прохолодно, сонця не було видно через хмари. Але до обіда ми стійко трималися насидженого місця. Потім зібралися і вирушили на Гряду, далі до Шацька і на Згорани. Там ми з Оксанкою влізли у воду і трохи змерзли. Жваво доїхали до Любомля, знайшли напіврозвалений вокзал, дізнались розклад дизелів і почали шукати місце для ночівлі. Виїхали за село і недалеко побачили лісок. Зупинилися в ньому. Знайшли місце з одного боку оточене майже непролазними кущами, а з іншого було картопляне поле. Поки Оксанка з Сергієм збирали дрова і картоплю на вечерю, я знов поїхав до Любомля за водою.

Мене впізнали: "А, то це ж ви вчора їхали на Світязь! І що, тепер назад? А звідки ви? З Луцька? Ого! Ми також раніше їздили на роверах, але тільки до озера. А візьми-но яблук..." Ледь втікнув від охочих до розмови селян. Приїхав із повним рюкзаком яблук і пляшок з водою. Повечеряли цікаво: раптом звідкись з'явилась конячка з возом, побачила нас, від несподіванки перелякалась і чкурнула полем. Місцеві з цікавістю нас роздивлялися, хоча ледве не випадали з воза. Трохи згодом повз нас прогнався "Жигуль". Певно, наша затишна полянка була короткою дорогою до села. Ми з Сергієм вирішили чатувати по черзі всю ніч перед палаткою, а Оксанка почала з нас прикалюватись. Кінець кінцем ми знов запакувалися всім скопом у палатку, про всяк випадок поклали газовий балончик біля узголів'я і спали, допоки зранку поруч із нами не почали тупотіти коні. Довелось прокидатися.

Поснідали, а потім розділились на дві команди. Оксанка не горіла бажанням крутити педалі до Ковеля і воліла їхати дизелем. Саму її я не відпустив і ми поіхали на вокзал удвох. Сергій натомість рвонув трасою, пообіцяв, що буде на місці раніше за нас. Але першими були ми. Трохи покаталися по Ковелю, зустрілися і поїхали до річки. Треба було якось провести час, очікуючи на луцький дизель. Ми загоряли в траві на березі, спостерігаючи за байдарочниками, що плавали туди-сюди Турією. Дехто - то був я - вдавав нудиста. Потім дісталися вокзалу, залізли до вагона, трохи посперечались із контролерами через байки та через кілька годин успішно повернулися додому.